Чималу роль у нашому весільному шоу ми відводимо весільній сукні. Її історія сягає в глибину віків, коли одному винахідливому греку спало на думку скріпити прямокутний шматок тканини шпильками-фібулами, перехопити на талії пояском і назвати це «пеплос» — одяг для жінок, або «хітон» — одяг для чоловіків. Завдання нареченої полягало в тому, щоб вибрати найтонше полотно, яке струмітиме та спадатиме до землі; наречені з аристократичних кіл могли дозволити собі дороговартісний білий колір тканини, популярною була весільна сукня з орнаментальним геометричним візерунком. Вже тоді наречені не обмежувалися лише сукнею, а прикрашали себе різноманітними аксесуарами — лавровим або квітковим вінком чи покривалом на голові. Незліченна кількість прикрас була у вжитку давньогрецької нареченої. Символом достатку й доброго смаку вважався наряд, помірно доповнений сережками, браслетами, перснями, намистами з дорогоцінних металів та слонової кістки. Але все в міру.
Римляни перейняли у греків форму одягу. Але сам наряд нареченої вони доповнили яскраво-жовтим весільним покривалом — фламеніумом, краса візерунку драпірованих складок якого й була красою весільного вбрання. Знімати його дозволялося лише після прибуття додому — і лише законному чоловікові.
Візантійці вдосконалили наряд, додавши до нього рукави й багатошаровість, що припало до серця давньоруським красуням, і аж до XVIII століття наші прабабусі в день вінчання чинно вдягали довгу сорочку з широкими рукавами, поверх неї — сарафан (перевага надавалася червоному кольору), а поверх сарафана — душогрійку. На сарафані — вертикальна смуга з позументами. Наряд підкреслював статну, горду поставу, дозволяючи плавно «пливти» лебідкою до вівтаря. Звідси їхня статна постава, повільна, пливуча хода; на голові нареченої красувався вінець-обруч, до якого вздовж щік кріпилися підвіски-ряси, святковим кольором був червоний, і весільна сукня теж яскраво рясніла всіма червоними й бордовими відтінками. Силует руського весільного вбрання був прямим, знизу воно розшивалося гарним орнаментом. Так тривало доти, доки у XVIII ст. Петро I не наказав усім дворянам одягатися за європейським зразком. Руський одяг відійшов на другий план, але ще досить довго зберігався в глибинці; в моду ж увійшли декольте, рюші й оборки, банти. І лише в глибинці ще років сто можна було зустріти на весіллі традиційний червоний сарафан.
Середньовічна європейська наречена зазвичай була дуже крихкою й одухотвореною істотою. У неї були похилені плечі й неймовірно тонка талія. Створити такий образ вдавалося й за допомогою весільної сукні: груди й шия в такому вбранні були відкриті гострокутним вирізом, таким глибоким, що його закривали вставкою з прозорої тканини; по лінії декольте нашивалася хутряна опушка. Таким же хутром — зазвичай це було хутро білки або горностая — оброблявся нижній край сукні. Сукня мала дуже довгі, повністю закриті до зап'ястків і тісно облягаючі рукави; на завершення дуже витонченого образу нареченої на голову їй одягали гострокутний ковпак, що поривався вгору, висота якого подекуди сягала 70 см. За молодою тягся довгий шлейф. На верхівці ковпака була прикріплена довга прозора вуаль-фата, яка під час весільної ходи мала розвіватися на вітрі; костюм складався з верхньої й нижньої суконь. Нижня — котт — виглядала з-під верхньої, остання носила назву «сюрко». Вінчальний наряд Західного Середньовіччя — яскраво-червоного, алого, пурпурового кольорів; до XV ст. у скринях дівчат із заможних родин обов'язково зберігалося весільне червоне бабусине сюрко, у якому з покоління в покоління виходили заміж старші доньки родини. В епоху Відродження найкрасивіші весільні наряди були в Італії: жіноча сукня слідує пропорціям фігури, ліф опускається до природної лінії талії, не стягує, але м'яко окреслює бюст і талію. Спідниця від талії спадає м'якими складками до землі — саме цей силует весільної сукні й вважається класикою в наш час. Найважливіша вимога до вбрання нареченої — його розкіш: тканина мала бути з візерунком, ліф розшивався коштовностями. Найкрасивішою й найдорожчою тканиною був білий атлас з дзеркальним блиском, популярними були також сукні зі срібної парчі; до такої сукні дуже пасували прикраси з ніжного перлу. Ним оздоблювали рукави, вплітали в волосся або обвивали ним шию нареченої.
Від середньовічної європейської нареченої сучасним красуням дісталася маса незамінних елементів весільного одягу: «королівський» шлейф, декольтований виріз, корсет. До речі, «корсетом» раніше в Англії називали частину лицарських обладунків, що прикривала груди. А от можливість продемонструвати свій розкішний наряд не один раз була втрачена в часи королеви Вікторії. Хоча раніше поважна дама могла не раз показати вбрання, відвідуючи численних родичів. Цей звичай досі досить поширений в Індії, де червоне весільне сарі жінки надягають у урочистих випадках упродовж усього життя.
Загалом на Заході (а нині вже й у нас) англосакська весільна традиція стала домінуючою в сучасній весільній культурі. Їй притаманна особлива увага до окремих предметів туалету нареченої, що найкраще пояснюється такою римівкою: «Щось старе, щось нове, щось чуже, щось блакитне». Наявність усього переліченого гарантувала довге й щасливе подружнє життя. А в Середні віки блакитний колір вважався символом непорочної Діви Марії, і наречені надавали перевагу сукням саме цього кольору.
Колись давним-давно наречені виходили заміж у гарних сукнях найрізноманітніших кольорів: червоних і блакитних, золотистих і навіть чорних. Але то були просто сукні. Так тривало впродовж багатьох віків, доки одного разу якась прогресивна дама, яка водночас була шотландською королевою, не вдягла на своє весілля білу сукню. Даму звали Марія Стюарт. Саме їй ми завдячуємо цією — нині такою природною й непорушною — традицією білого весільного вбрання.
Епоха Відродження. Краса по-італійськи — це гармонія душі й тіла, тіла й сукні. Жіноча сукня слідує пропорціям фігури. Ліф опускається до природної лінії талії, не стягує, але м'яко окреслює бюст і талію. Спідниця від талії спадає м'якими складками до землі. Це стало класикою у весільній моді. Тоді ж з'явилася мода на перлові прикраси.
Після заходу епохи Відродження весільна мода ще багато разів зазнавала змін. Сукня ставала то більш відкритою, то, навпаки, якомога більше вкривала наречену численними шарами тканини. Але всі нові силуети недалеко відходили від того традиційного вбрання, яке придумали венеційські законодавці моди.
У XIX столітті мода на весільні сукні стрімко змінювалася. Щойно наречені йшли під вінець у сукнях доби ампір — і ось уже кринолін з купою рюшів і стрічок упевнено входить у моду. Але через 10 років на зміну йому приходить тюрнюр. І кринолін, і тюрнюр — винаходи однієї людини — англійця, який жив у Парижі, Чарльза Ворта, — можна сказати, першого кутюр'є і засновника першого європейського Будинку моди. У такому вбранні наречена нагадувала русалку, що пливе у хвилях рюшів і шлейфу. Волосся її прикрашав вінок з флердоранжу з довгою білою фатою.
XX вік був переломним не лише в моді на фасон сукні, а й у традиції — тепер юні наречені могли самі обирати собі весільний наряд.
На початку XX ст. велика мадемуазель Коко Шанель здійснила революцію у весільній стилістиці, представивши публіці екстравагантну сукню до колін з розкішним шлейфом. І відтоді ніщо вже не могло стримати весільний політ фантазії. Сьогодні провідні Будинки моди наперебій пропонують нареченим свої ідеї. Безліч весільних салонів пропонують нам свої послуги. З глянцевих журналів на нас дивляться гарненькі личка юних наречених. Тобі залишилося лише вирішити самій — якою ти хочеш бути в цей особливий день?